Чорнобильська зона 9 травня 2010 рік.

Спільна акція Спілки, управління праці та соціального захисту населення Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації та Святошинської районної у м. Києві ради.



9 травня 2010 року Спілка інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва спільно з управлінням праці та соціального захисту населення Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації начальник Ірина Михалівна Жидченко при дієвій підтримці замовлення і проплата автобуса ( М.П. Луковенко)за підтримкою Святошинської районної у м. Києві ради( депутат В.В. Пшеничний) провела наступну акцію в цьому 2010 році - 9 травня 2010 року з 7.00 години ранку по 10.00 годину вечора, сьомий раз поспіль відбувалася поїздка на автобусі -53 осіб інвалідів - ліквідаторів та вдів інвалідів - ліквідаторів , а також та на трьох приватних машинах - 11 осіб, членим Спілки до 30 км зони видчуження по маршруту місто - Чорнобиль - Чорнобильська АЕС- місто Прип'ять - військове містечко Чорнобиль-2. Звіт про акцію можна побачити у розділи фото та відео на сайті Спілки. Всі кто був присутний висловили щирі слова вдячності всім хто приймав участь по підготовці та здійсненню цієї акції, що ми зараз і робимо від імені цих людей. голова Спілки Сергій Красильніков.

Спогади про поїздки 2007 -2010 роки.
(у розділі фото можна побачити звіт у фотоальбомі - 9 травня 2010 та інші роки)


Сергій Петрович Красильніков
( Голова Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва)


День Перемоги 9 травня 2010 рік спільна акція Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва і Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації

Одним з пунктів наших пропозицій до Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації на проведення 24 роковин Чорнобильської катастрофи було відвідання 30 кілометрової зони відчуження міста Чорнобиль, Чорнобильської АЕС, міста Прип’яті 9 травня 2010 року на автобусі “ Неоплан “. Відповідальним за акцію з боку Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації було призначено начальника чорнобильського відділу управління соціального захисту населення Миколу Петровича Луковенка. З боку Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва відповідальними за цю акцію були голова Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва Сергій Петрович Красильніков, відповідальною за складання списків, була заступник голови Спілки Галина Данилівна Сандулова. З мого боку було прийнято рішення долучити до цієї акції професійних фотографів, журналістів щоб залишити на згадку про цю акцію кожному з учасників якісний фотоальбом. Готувалися до цієї акції за довго, донька Катерина купила до фотоапаратів чіп пам’яті, акумулятори і зарядила їх. 9 травня визвали таксі на пів сьому годину, швидко доїхали до вулиці Ромена Ролана 13-в офісу Спілки, куди повинен був приїхати автобус “ Неоплан “. Ми приїхали вже була значна частина людей, тільки 7,15 під’їхав автобус і почали збиратися учасники акції. Галина Данилівна керувала завантаженням підготовленими заздалегідь вінками зі стрічками, живі квіти, лампадки, прапори, стрічки, табличку організації, приготовлену їжу Людмилою Олександрівною Даценко. Виїхали на Окружну дорогу і поїхали у напрямку площі Шевченка де нас чекали начальник чорнобильського відділу Микола Петрович Луковенко та член Спілки Олександр Павлович Вовк з дружиною. Коли всіх зібрали поїхали по дорозі згідно маршруту площа Шевченка – Димер – Іванків – Оране – Приборськ – Дитятки – Чорнобиль – Лелев – Копачі - Чорнобильська АЕС – Прип’ять обрали цей маршрут невипадково, повторюючи маршрут по якому колись їздили всі ті, що приймали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у тому вже далекому 1986 році. Щоб кожен пригадав як це відбувалося. В автобусі присутні члени активу Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району м. Києва, голова Сергій Петрович Красильніков з донькою Катериною, скарбник Любов Трохимівна Полякова з чоловіком Володимиром, депутат Святошинської районної у місті Києві ради побратим і член Спілки Володимир Володимирович Пшеничний члени організації, ліквідатори, вдови, евакуйовані з міста Прип’яті та їх діти всього 53 осіб. Багато з присутніх вперше їхали у 30 кілометрову зону відчуження через 24 роки, з того часу що приймали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Кожний з них сподівався на власні очі побачити те що сталося за ці роки, та згадати, що кожен робив у роботах на ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Автобус у середині виглядав дуже комфортабельно, м’які сидіння, телевізор, кондиціонер та багато інших зручностей тай і зовні мав особливий вигляд за тоновані стекла, окрас мав сталевого кольору, зручне багажне відділення придавало йому вигляд срібної птиці, яка ніби парила і летіла вперед над дорогою. Гадаю що мабуть всі присутні, до цього не їздили на такому автобусі красені, на решті на власні очі побачили, що таке закордонна техніка, та що вона дійсно зроблена для людини, щоб людина відчувала себе у дорозі комфортно і від поїздки отримала тільки задоволення, не те що наша вітчизняна техніка, якою нас возили на ліквідацію. І кожен згадував ті обшарпані автобуси на яких доводилося щомісяця їздити на вахту, поки доїдеш то всі нутрощі витрусить, що ізгадувати не хочеться. До села Нові Петрівці проклали нову дорогу по узбіччю дороги по обидві сторони, за немалими парканами височіють величезні хороми, замки, маєтки найбідніших людей України. Далі дорога майже не змінилася за всі роки що пройшли, наче постаріла як і ми, по над дорогою все такі ж села, з хатами припавшими до землі, але у кожному дворі відчувається весна, квітнуть фруктові дерева, зорані огороди, в теплицях проглядається перша зелень. Села живуть своїм повсякденним, тяжким життям, щоб вижити і прогодувати міста. Під’їжджаємо до села Оране де розташовувалися 26 бригада Міністерства оборони СРСР, батальйон інженерної техніки та інші підрозділи військових частин. Як на початку 1991 року військові згорнули наметові містечка залишивши після свого перебування, значну частину тимчасових споруд, вагончиків, ремонтних баз, їдалень на облаштованої території, які розтягли мешканці навколишніх сіл, що не змогли залишилося і заросло молодими деревами та кущами. Побачене у душі залишає неприємні враження від побаченого, пройде ще декілька десятків років, нове покоління вже не буде знати що відсуди кожного дня виїздили колони військових машин на яких знаходилися військові на роботи по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, що вже є одною з сторінок історії України, за що дуже боляче і прикро.
Проїжджаємо село Приборськ по обидві сторони бачимо розвалини тваринних ферм, залишки сільськогосподарської техніки, та будівлі, залишені хати яки припали до землі. Нарешті під’їжджаємо до села Дитятки, де розташовано контрольно пропускний пункт ( скорочено КПП)при в’їзді у 30 кілометрову зону відчуження. Перед КПП вишинкувалися дві черги автомобілів і автобусів з місцевим населенням евакуйованим у 1986 році, вже на протязі багатьох років, державні органи надають дозвіл один раз на рік на відвідування родичами кладовищ де поховані їх родичі , з одного боку праворуч черга з власних автомобілів, з іншого боку ліворуч черга з автобусів та мікроавтобусів, до якої під’їхав і наш автобус. За шлагбаумами за столами сидять співробітники Внутрішніх справ, перевіряючи списки, паспорти всіх хто в’їздить у 30 кілометрову зону відчуження, а також дозіметрісти. Праворуч стоїть хрест арка з дзвоном і скульптурою матері божої встановлена на 20 роковини Чорнобильської катастрофи у 2006 році в пам'ять померлих співробітників Внутрішніх справ, за нею приміщення КПП де перевіряють і звіряють списки осіб у автобусах і їх номери. За двадцять років майже нічого не змінилося. Співробітник Внутрішніх справ зі списками у руці заходить до автобуса виконуючи свою роботу перевіряє присутніх задає запитання про маршрут, звіряє присутніх зі списками, поздоровляє зі святом, бажає щасливої дороги і виходить. Нарешті автобус переткнувши кордон КПП рушив по дорозі на місто Чорнобиль проїжджаючи через села, Карагач, Черевач, Залісся, бачимо зруйновані тваринні ферми, між узбіччям дороги і хатами яки розташовані на відстані 15 – 20 метрів від неї, виріс молодий ліс, скрізь який уважно придивившись можна прогледять прилеглі напівзруйновані хати, та квітучі біля них сади. На в’їзді у місто Чорнобиль ліворуч знаходиться міське кладовище де автобус робить зупинку висаджуючи родину Євдотченків корінних мешканців міста, які приїхали відвідати могили своїх родичів. Автобус просувається по центральній вулиці міста, ліворуч пам’ятник Леніну, за ним школа № 2, напроти будівля колишнього міськвиконкому, за нею шкільний стадіон, на якому виставлено броньовану техніку пожежну машину, встановлено пам’ятний знак, за ним меморіальний комплекс визволителям, а також меморіал ліквідаторам міста Чорнобиля. Ця вилиця далі вела до понтонної переправи встановленої у 1986 році через ріку Прип’ять.
Історична довідка про місто Чорнобиль те що ми нарили в інтернеті :
По данным 1884 г. в Чернобыле проживало 3098 русских (малороссов и великороссов), среди них заметную часть составляли старообрядцы, имевшие свой монастырь; поляков было 154; евреев, по сообщению раввинов, – 6559. При этом лучшие пахотные земли принадлежали польскому помещику. Исторические хроники доносят, что владелец имения, католик по вероисповеданию Ходкевич, в 1840 г. отдал питейный бизнес в Чернобыле евреям (за 12.600 руб. серебром в год). Для понимания значительности суммы скажем, что оплата мужской работы составляла 25-30 копеек в день. В 1850 г. в городке имелось уже 50 питейных заведений. Одним из центров хасидизма Чернобыль стал в 18 века (в 1798 г. здесь умер цадик Менахем Наум Чернобыльский). Считается, что в Чернобыле похоронены два цадика, их могилы сейчас укрыты в специально сооружённых кирпичных постройках. В 60-е годы XIX в. в Чернобыле было 5 синагог.
Народная молва упорно связывает чернобыльскую трагедию (взрыв реактора) с разрушением незадолго до этого местным населением могильного склепа одного из Тверских цаддиков на еврейском кладбище Чернобыля...... в последние годы часть евреев, едущих из разных стран мира в Умань, направляется и сюда — в зону, где почти никто не живет. А ведь еще каких-то 100 лет назад здесь бурлила жизнь евреев.
Могила цадика Менахем Нахум
В конце 18 в. – начале 20 в. Чернобыль был одним из главных центров хасидизма на Украине. Во второй половине 18 в. в Чернобыле поселился Менахем Нахум Тверский (см. Тверские) — основатель династии цаддиков Тверских, известной также как семья Чернобыльских цаддиков. При его сыне, рабби Мордехае из Чернобыля, сложился двор, который посещали сотни и тысячи приверженцев из различных городов и местечек Украины и Польши. Для содержания двора, для поддержания роскошного образа жизни он установил ма‘амадот (налог, которым облагались хасиды в пользу двора цаддика). Старший сын рабби Мордехая рабби Ахарон (1787–1872) стал чернобыльским цаддиком после смерти отца. Династия Тверских оставила Чернобыль во время гражданской войны в 1920 г., когда цаддик Шломо Бен-Цион (Янука ми-Чернобил; 1870–1939) вместе с семьей бежал из местечка.
Но остается дорога, если не к храму, то к святым еврейским могилам.
ЧЕРНО`БЫЛЬ, город, районный центр Киевской области Украины. Известен с 1193 г. В период Речи Посполитой (Польско-Литовского государства) Чернобыль был местечком Киевского воеводства Овручского повета. Первые документальные упоминания о еврейском поселении в Чернобыле относятся к концу 17 в. Сохранились сведения о евреях-арендаторах, живших в Чернобыле в конце 17 в. – начале 18 в. В 1691 г. отряд казаков под командованием казацкого полковника В. Искрицкого устроил в Чернобыле погром; многие местные евреи были избиты и ограблены. По переписи 1765 г. в Чернобыле было 96 еврейских домов и жило 696 евреев.
1928 год. Чернобыль.
Эта женщина застала "еврейские погромы". "В период гражданской войны на Украине от еврейских погромов пострадало все еврейское население Чернобыля (точное количество убитых и раненых неизвестно). С 7 апреля по 2 мая 1919 г. Чернобыль находился во власти банды атамана Струка, все это время в местечке и его окрестностях не прекращались грабежи и убийства еврейского населения. Бандиты гнали евреев к реке, заставляя прыгать в воду, или сбрасывали их туда, а если кто-то пытался выплыть, в него стреляли. Оставшихся в живых чернобыльских евреев банды обложили огромной «контрибуцией». "
цадик Менахем Наум Чернобыльский (Тверской)
Сельский город
Чернобыль, как и большинство районных центров Украины - тихий провинциальный городок. Благодаря строительству г. Припять в Чернобыле появилось несколько 5-ти этажных домов. Материалы для этих домов производил ДСК-3 (домостроительный комбинат № 3 - основная домостроительная организация г. Припять)
Вот какая интересная штука получается: на карте 1882 года вижу название "Tchernovil" а не "Chernobyl" (Tschernobyl) как пишут сейчас... Я первый раз встречаюсь с такой трактовкой названия ... Встречал версию, что название Чернобыля происходит от травы "чернобыльника" Чернобыль, - быльник м., - быль ж. Былье ср. Быльнякъ, коники, будыльникъ, крупный вид полыни… Чернобыль, - быльник м., - быль ж. Былье ср. Быльнякъ, коники, будыльникъ, крупный вид полыни… В. Даль ______ Чернобыль или Черноболь — местечко Киевской губернии, Радомысльского уезда, в 140 верстах от города Радомысля, при впадении реки Уж в Припять и при многочисленных озерах. В летописях впервые упоминается под 1193 г. После свержения татарского ига составлял особое староство, которое в 1566 г. названо местечком. В 1775 г. сюда переселились раскольники из Стародубского уезда. Усадьба владельца помещается на древнем городище; сохранился глубокий ров, отделяющий городище от местечка. Около села группа из 28 курганов и большой курган, называемый "Татарским", в котором найдено было железное оружие. Вблизи найден клад серебряных римских монет времени Антонинов. 3 церковно-приходские школы; 14362 жителя, 2 православные церкви, костел (построен в начале XVI столетия); до 1832 г. существовал доминиканский монастырь. 2 часовни, 2 церковно-приходские школы. Водяная мельница, 3 кирпичных и 7 кожевенных заводов, казенный винный склад. Амбулаторная больница, аптека, еврейская богадельня; 3 большие ярмарки. Главные занятия жителей — судоходство, рыболовство и огородничество (одного лука в год вывозится до 30 тыс. пудов). Пароходная пристань, где грузятся ежегодно в значительном количестве лес, смола, деготь, табак, рыба и огородные продукты, и верфь для постройки деревянных грузовых судов. Близ Ч. на Припяти большая "Чернобыльская мель", ныне значительно расчищенная. _________________________________________ из книги : Часть 6 из 232 - Щербак Юрий Николаевич. Чернобыль Древний Чернобыль дал свое горькое название ("чернобыль" по-украински - полынь обыкновенная) мощной атомной электростанции. Очень многие люди не только за рубежом, но и в нашей стране и до сих пор, после стольких публикаций в печати и многочисленных телевизионных передач, не совсем ясно или совсем не ясно понимают, что Чернобыль, оставшись скромным райцентром сельского типа, в годы, предшествовавшие аварии, почти не имел никакого отношения к атомной электростанции. Главной же столицей энергетиков стал молодой, бурно развивающийся город Припять, отстоящий от Чернобыля на 18 километров к северо-западу. В изданном в 1986 г. киевским издательством "Мистецтво" фотоальбоме "Припять" (фото и текст Ю. Евсюкова) говорится: "Его назвали Припятью по имени полноводной красавицы реки, которая, причудливо извиваясь голубой лентой, соединяет белорусское и украинское Полесье и несет свои воды седому Днепру. А своим появлением город обязан сооружению здесь Чернобыльской атомной электростанции имени В. И. Ленина.

Це наша перша зупинка заради чого ми приїхали у зону, щоб віддати данину пам’яті нашим батькам яки здобули Перемогу у Великій Вітчизняній війні у 1945 році зі зброєю в руках звільнивши нашу Батьківщину від гітлерівських загарбників, а також віддати данину пам’яті нашим побратимам ліквідаторам які не дожили до цього дня, яки як і їх батьки не схибили перед “ мирним атомом” увійшли у чорнобильське радіаційне пекло і до кінця виконали свій громадський обов’язок перед народом України і Батьківщиною, зменшивши наслідки самої страшної техногенної екологічної катастрофи ХХ століття. Діставши вінки зі стрічками, лампадки, живі квіти всі колоною рушили до меморіального комплексу ліквідаторам де поклали живі квіти і вінки, налили у чарки горілки, запалили лампадки і хвилиною мовчання пом’янули наших побратимів ліквідаторів, потім по алеї слави з вкарбованими прізвищами Героїв Радянського Союзу які загинули визволявши місто, від нашої організації поклали до запаленого вічного вогню живі квіти і вінки, налили у чарки горілки, запалили лампадки і хвилиною мовчання пом’янули тих хто загинув визволявши місто Чорнобиль, та всіх тих хто не дожив до цього дня Перемоги. Багато з присутніх звернулися до мене особисто відвідати церкву Свято - Іллінську міста Чорнобиля яка знаходиться поруч недалечко. Зупинившись автобусом біля церкви всі присутні пішли до неї поставити свічки у пам’ять по померлим побратимам ліквідаторам, а це дуже добра справа яку ми всі зробили і затрачений час того вартий. Ця цегляна церква подудована на місці згорівшої у сімнадцятому столітті дерев'яної церкви, кошти на будивництво пожертвував імператор Олександр ІІ( бюст якого досі зберегеється у церкві) 30 тисяч карбованців у вісімдадцятому столітті, того часу до речі чоловік заробляв у середньому 25-30 копійок на місяць. Храмова ікона Свято-Іллінського храму (м. Чорнобиля). З 18-го століття почитається як Чудотворний образ. Також з 2006 року у церкві знаходиться ікона " Чорнобильський Спас" ( художник В.Горецький,2003 р.) Ікона освячена в Київо- Печерський Лаврі митрополитом Київським і всієї України Блаженнійшим Володимиром у день Успіння Пресвятої Богородиці( 28серпня 2003 р.).В 2006 році ця ікона була пожалована митрополитом Київським Свято-Іллінському храму (м. Чорнобиля).
16-го червня 2009 року у місті Чорнобилі, в Свято-Іллінській церкві, відбувалося богослужіння під проводом владики Мітрофана – архієпископа, керуючого справами Української православної церкви, владики Олександра – вікарія Київської митрополії, єпископа Переяслав-Хмельницького, владики Нікодима – єпископа Новоград-Волинського, владики Сімеона та інших. Під час цього заходу в храмі відбулася передача керівництвом Київського історичного музею архівів, що стосуються території Чорнобиля, а також ікон, які довгий час вважалися назавжди втраченими.
До речі:
Місце, де стоїть храм в ім’я пророка Іллі, намолене віками. Високий пагорб на березі Прип’яті одразу після хрещення Русі прикрасився храмами. Нинішній звели наприкінці ХІХ ст. Замість старого дерев’яного який згорів. Після вибуху на Чорнобильській станції храм сімнадцять років не діяв. Відроджували святиню і мешканці міста, і працівники зони. Сьогодні в самому Чорнобилі, за офіційними даними, постійно проживає біля сотні чоловік і понад три тисячі співробітників станції працюють у зоні вахтовим методом. Саме з цих людей і сформувалася відроджена православна громада. Настоятель храму отець Михайло – також виходець із Чорнобильського краю. Уже минуло кілька років, як на древній Чорнобильській горі знову підноситься молитва до Бога.
Наступна наша зупинка Чорнобильська затока - яка стала своєрідним кладовищем для багатьох пароплавів, ракет, барж, буксирів яки приймали активну участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. Кожного року помічаємо, як деякі пораплави, баржі, ракети повільно зникають. Постає питання куди? Робимо фотозьомку на згадку і рущаємо далі.

Наступна наша зупинка пам’ятник загиблим пожежникам, які ціною власного життя загасили пожежу на четвертому зруйнованому реакторі Чорнобильської АЕС у 26 квітня 1986 році, встановлений біля пожежної частини міста Чорнобиля у 1996 році на 10-ті роковини Чорнобильської катастрофи. На табличці з нержавіючої сталі написані прізвища пожежних:

Правик Володимир Павлович народився 13.06 1962 році помер 11.05 1986 році, лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу ВПЧ – 2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу ( нагороджено посмертно)

Кибенок Віктор Миколайович народився 17.02.1963 році помер 11.05 1986 році, лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , Герой Радянського Союзу (нагороджено посмертно)

Тищура Володимир Іванович, народився 15.12.1959 році помер 10.05. 1986 році, старший сержант внутрішньої служби, старший пожежний СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора (нагороджено посмертно)

Титенок Микола Іванович народився 05.12.1962 році помер 16.05 1986 році, старшина внутрішньої служби, пожежний СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора (нагороджено посмертно)

Ващук Микола Васильович народився 05.06.1959 році помер 14.05. 1986 році, сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора(нагороджено посмертно)

Ігнатенко Василь Іванович народився 13.03.1961 році помер 13.05. 1986 році, старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора(нагороджено посмертно)

Треба було би згадати про кожного з них які отримали величезні дози радиактивного опромінювання не сумісні для життя людини і людському здоров’ю. Будучи молодими їх організми боролися за виживання, кожен день прожитий йми у нелюдських муках і стражданнях це є дійсно подвиг. Можете собі уявити що відбувалося у лікарні № 6 міста Москви де вони лікувалися на склянці води яку їм подавали напитися через поліетиленову плівку, якою хворі були відгороджені медичного персоналу залишалися від долоні і губ шматки людської шкіри, коли міняли білизну їм то на неї залишалися від тіла шматки людської шкіри. Треба обов’язково згадати і екіпажі літаків яки перевозили з 26 квітня по 21 травня - 716 осіб пожежників і працівників Чорнобильської АЕС, мешканців міста Прип’яті з Києва до Москви, про стюардес які підчас польоту допомагали лікарям доглядати за ними, з яких 211особам було встановлено діагноз променевої хвороби різних ступенів, у тому числі і 7 дітям. Число померлих у лікарні за цей час становило – 17 осіб, в тяжкому стані знаходиться 28 осіб. Ознаки променевої хвороби встановлені тільки у тих, хто знаходився і перебував у зоні виникнення і розвідку аварії, пожежниками і працівниками Чорнобильської АЕС, яку вони отримали дозу радіації і які вже пішли з життя. Треба було би згадати про кожного медичного працівника персоналу лікарні № 6 міста Москви де лікувалися пожежники і працівники Чорнобильської АЕС, які щоденно отримали дозу радіації і які вже теж пішли з життя.
За парканом пожежної частини знаходився моя дільниця № 6, Будівельного монтажного управління №2, Управління будівництва Чорнобильської АЕС, на якій я працював у 1987 – 1988 роках. Згадав що територію пожежної частини і виїзд з неї у 1987 році ми вклали бетоном, керував цими роботами я особисто, бетон який і досі стоїть навіть не потріскався через двадцять років, як виконроб зробив висновок - робота зроблена якісно, вже перевірена часом. Значну територію нашої дільниці зайняла пожежна частина побудувавши нові гаражі для пожежних машин. Серце защемило, пригадав як сусіди пожежники приходили до нас з проханнями допомогти вирішити ті чи інші проблеми що у них виникали, та як ми їм допомагали. В місті Чорнобилі підтримують і знаходяться у належному стані мабуть дві вулиці які пристойно виглядають вулиця Радянська та вулиця Кирова. Автобус зупинився біля пам’ятника загиблим пожежникам на якому є дуже влучний напис “ Тим хто врятував світ ” всі присутні вийшли віддати данину пам’яті першим загиблим шістьом побратимам пожежникам які поховані на Митинському кладовищі Московської області, діставши вінки зі стрічками, лампадки, живі квіти, налили у чарки горілки, запалили лампадки, поклали вінки і живі квіти до пам’ятника і хвилиною мовчання пом’янули наших побратимів пожежників - ліквідаторів. Виконавши свій людський обов’язок всі повернулися до автобуса який поїхав до Контрольно перепускного пункту Села Лелев, через який можливо потрапити у 10 кілометрову зону відчуження огороджену колючим дротом по всьому периметру. Співробітник Внутрішніх справ заходить до автобуса виконуючи свою роботу перевіряє присутніх задає запитання про маршрут, звіряє присутніх зі списками, поздоровляє зі святом, бажає щасливої дороги і виходить. Автобус рушає вперед на кінці села Лелев біля кладовища мати і донька виходять з автобуса, домовляємося з ними на час коли будемо повертатися і прямуємо далі по дорозі. Від автостанції міста Чорнобиля до автостанції міста Прип’яті протяжність дороги 18 кілометрів, майже всі учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС їздили по ній, тому вона залишилася майже у всіх у пам’яті. Ліворуч через декілька кілометрів, від нашої дороги через ліс уходить дорога на військовий об’єкт Чорнобиль 2, праворуч трошки попереду від нашої дороги через ліс пішла дорога до піонерського табору “ Казковий “ в якому перші тижні після аварії відпочивали співробітники Чорнобильської АЕС, далі починається село Капачі. За розвилкою доріг старої і нової починався “ рудий ліс “ який займав площу аж до хутора Частогалівка, вздовж ЗРУ – 110, 330, 750 (загальне розподільче устаткування Чорнобильської АЕС) який наприкінці 1987 та впродовж 1988 року було поховано на місці де він рос. За той час що минув, тобто пройшло двадцять років новий молодий ліс виріс, на місті де був похований “ рудий ліс “ разом по верхнім шаром землі радиактивність якого тоді неможливо було заміряти, був похований нижче рівня ґрунтових вод у декілька десятків гектарів, на порожньому місці там колись був пісок із якого де ні де виглядали мертві стовбури з гіллям, на його місті за цей час виріс навий молодий і вже чималий ліс.
За селом праворуч починається канал за яким як на долоні височить вже збудована градирня і не добудована друга градирня для охолодження води, незавершені будівлі шостого і майже побудованого п’ятого енергоблоків з баштовими кранами. Біля будівлі ЗРУ – 110, 330 (загальне розподільче устаткування Чорнобильської АЕС) у 1987 році мені було доручено зняти забруднену радіацією землю та пішохідні доріжки, зробити такий благоустрій щоб машини не мали можливості під’їжджати під вхідні двері входу у ЗРУ – 110, 330. Знявши забруднену радіацією землю вивезли її на могильник “ Буряківку” , з сторони дороги змонтували фундаментні блоки, щоб ніякі машини не мали можливості наближатися до входу, з боку до входу проклали бетонні пішохідні доріжки, по серединні привезли чорнозем у який посадили маленькі березки вдовж дороги. Зараз через двадцять років на власні очі побачив їх, деякі пропали , але більшість прижилася і стоять вдовж дороги струнко як вояки, їх саджали вояки “ партизани” у листопаді 1987 році. Пригадую як мимо проїжджав кортеж урядових машин, раптом почувся звук термінового гальмування з одної з машин до нас вийшов чоловік у військовій формі запитавши у одного з присутніх хто відповідальний підійшов до мене і почав допомогти висаджувати березку, навколо цієї березки зібралось чимало народу, супроводжуючі, телеоператори, журналісти, фотографи, зафіксувати факт що міністр оборони, маршал Радянського Союзу Дмитро Іванович Язов допомагає відродити природу на території Чорнобильської АЕС, тобі це було доречно, на своєму прикладі показувати іншим що нічого страшного тут не відбувається.
Переїхавши міст через канал автобусом під’їжджаємо до Адміністративно побутового корпусу №1 Чорнобильської АЕС, на площі де раніше зупинялися автобуси у 1988 році було перевезено з міста Прип’яті пам’ятника Прометей і встановлено на площі за згодою дирекції Чорнобильської АЕС, а також зроблені роботи по благоустрою, до цього я і моя дільниця № 6, Будівельного монтажного управління № 2, Управління будівництва Чорнобильської АЕС має пряме відношення бо виконувала ці роботи. Іви і рябини які ми висадили у тому році вже виросли і це приємно є що згадати. Автобус зупинився біля каналу охолоджувача напроти входу до меморіального комплексу працівникам Чорнобильської АЕС і пожежникам встановлений у 2001 році на 15 -ті роковини Чорнобильської катастрофи які у 1986 році приймали активну участь у тушінні пожежі на четвертому зруйнованому енергоблоці і були вивезені у місто Москву на лікування у № 6 лікарню де померли і 1986 році і були поховані на Митинському кладовищі Московської області.
Пожежники іпрацівники Чорнобильської АЕС вони були першим які до кінця виконали свій громадський і службовий обов’язок віддали найдорожче для людини – життя, захистивши собою Народ України і все Людство. поховані на Митинському кладовищі Московської області.

Правик Володимир Павлович народився 13.06 1962 році помер 11.05 1986 році, лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу ВПЧ – 2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу ( нагороджено посмертно)

Кибенок Віктор Миколайович народився 17.02.1963 році помер 11.05 1986 році, лейтенант внутрішньої служби, начальник караулу СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , Герой Радянського Союзу (нагороджено посмертно)

Тищура Володимир Іванович, народився 15.12.1959 році помер 10.05. 1986 році, старший сержант внутрішньої служби, старший пожежний СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора (нагороджено посмертно)

Титенок Микола Іванович народився 05.12.1962 році помер 16.05 1986 році, старшина внутрішньої служби, пожежний СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора (нагороджено посмертно)

Ващук Микола Васильович народився 05.06.1959 році помер 14.05. 1986 році, сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора(нагороджено посмертно)

Ігнатенко Василь Іванович народився 13.03.1961 році помер 13.05. 1986 році, старший сержант внутрішньої служби, командир відділення СВПЧ – 6 по охороні міста Прип’яті , орденом Червоного прапора(нагороджено посмертно)

Телятніков Леонід Петрович 25.01.1951 помер 02.12.2004 році, генерал – майор внутрішньої служби, начальник ВПЧ – 2 по охороні ЧАЕС, Герой Радянського Союзу, керував гасінням пожежі на даху четвертого зруйнованого енергоблоку та на даху машинного залу Чорнобильській АЕС, на той час майор внутрішньої служби, почесний член Спілки інвалідів Чорнобиля Святошинського району міста Києва з1995 року. похован на Байківському кладовищі міста Києва.

Робітники Чорнобильський АЕС, які виконали до кінця свій професійний і громадський обов’язок здійснили подвиг 26 квітня 1986 року у час локалізації аварії на четвертому блоці і загиблі від променевої хвороби, вони поховані ( чи мають меморіальні дошки) на Митинському кладовищі Московської області.

1. Ходемчук Валерій Ілліч 24. 03. 1951 – 26. 04. 1986 рік ( не було знайдено після аварії, навічно залишився у четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС.)
2. Шашенок Володимир Миколайович 21. 04. 1951 – 26. 04 1986 рік. ( перепохован у грудні 1988 року).
3. Лелеченко Олександр Григорович 26. 07 1938 – 07. 05. 1986 рік. ( похований у Полтавський області, на батьківщині).
4. Акімов Олександр Федорович 06. 05. 1953 – 11. 05. 1986 рік.
5. Кургуз Анатолій Харламович 12. 06. 1957 – 12. 05. 1986 рік.
6. Орлов Іван Лукич 10. 01. 1945 – 13. 05. 1986 рік.
7. Топтунов Леонід Федорович 16. 08. 1960 – 14. 05. 1986 рік.
8. Бражнік В’ячеслав Стефанович 03. 05. 1957 – 14. 05. 1986 рік.
9. Кудрявцев Олександр Геннадійович 11. 12. 1957 – 14. 05. 1986 рік.
10. Лопатюк Віктор Іванович 22. 08. 1960 – 17. 05. 1986 рік.
11. Шаповалов Анатолій Іванович 06. 04. 1941 – 19. 05. 1986 рік.
12. Дегтяренко Віктор Михайлович 10. 08. 1954 - 19. 05. 1986 рік.
13. Проскуряков Віктор Васильович 09. 04. 1955 - 17. 05. 1986 рік.
14. Баранов Анатолій Іванович 13. 06. 1953 - 20. 05. 1986 рік.
15. Перчук Костянтин Григорович 23. 11. 1952 - 20. 05. 1986 рік.
16. Савенков Володимир Іванович 15. 02. 1958 - 21. 05. 1986 рік.
17. Іваненко Катерина Олександрівна 11. 09. 1932 - 26. 05. 1986 рік.
18. Коновал Юрій Іванович 01. 01. 1942 - 28. 05. 1986 рік.
19. Сітніков Анатолій Андрійович 20. 01 1940 - 30. 05. 1986 рік.
20. Попов Георгій Іларіонович 21. 02. 1940 - 13. 06. 1986 рік.
21. Перевозченко Валерій Іванович 06. 05. 1947 - 13. 06. 1986 рік.
22. Вершинін Юрій Анатолійович 22. 05. 1959 - 21. 07. 1986 рік.
23. Новік Олександр Васильович 11. 08. 1961 - 26. 07. 1986 рік.
24. Лузганова Клавдія Іванівна 09. 05. 1927 - 31. 07. 1986 рік.

Вертольотчики, яки загинули 2 жовтня 1986 року над четвертим зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС, вони мають меморіальні дошки на Митинському кладовищі Московської області.
1. Воробйов Володимир Костянтинович 21. 03. 1956 – 02. 10. 1986 рік.
2. Юнгкинд Олександр Євгенович 15. 04. 1958 - 02. 10. 1986 рік.
3. Христич Леонід Іванович 28. 02. 1953 - 02. 10. 1986 рік.
4. Ганжук Микола Олександрович 26. 06 1960 - 02. 10. 1986 рік.


Діставши з автобуса живі квіти, вінки зі стрічками, лампадки, налили у чарки горілки, запалили лампадки, поклали вінки і живі квіти до меморіального комплексу працівникам Чорнобильської АЕС і пожежникам і хвилиною мовчання пом’янули наших побратимів працівників Чорнобильської АЕС і пожежників - ліквідаторів, чим ми всі присутні віддали людську повагу і данину пам’яті , до всіх тих чиї прізвища викарбувані на металевих табличках меморіального комплексу. Багато з присутніх багатьох них знали особисто. Зробили фотографії на пам’ять. На превеликий жаль нас не пустили на Чорнобильську АЕС покласти живі квіти і вінок до дошки працівнику Чорнобильської АЕС Ходемчуку Валерію Іллічу 24.03. 1591 – 26.04.1986 тіло якого не було знайдено після аварії, для якого зруйнований четвертий енергоблок став могилою, а збудований “ Саркофаг “ став пам’ятником на ній, але як виняток охоронці взяли живі квіти і вінок і обіцяли особисто покласти від нашого імені їх до дошки. Тим часом на залізничному мості якій поєднує острів з Чорнобильською АЕС молоді хлопці та дівчата тай багато дорослих з середини мосту спостиригали у каналі охолоджувачі за рибою, за сомами схожими на притоплені величезні колоди від 1, 5 до 3 метрів завдовжки, судаками, сазанами величезних розмірів, які повільно пересувалися нібито у акваріумі незвертаючі ніякої уваги на людей, яких вони ніколи у своєму житті не бачили у природних умовах. Зібравши всіх автобусом починаємо повільно просуватися до міста Прип’яті по дорозі між південною стороною Чорнобильською АЕС і ЗРУ – 110, 330, 750 (загальне розподільче устаткування Чорнобильської АЕС) щоб дати можливість нашим фотографам сфотографувати все навкруги. Бачимо як над “ Саркофагом “ майорить блакитний величезний прапор політичної партії “ Регіони ” . По переду бачимо на території колишнього промислового майданчика нову будівлю за колючою огорожею далі бетонний указник Прип’ять в нашу сторону ЧАЕС, напроти них все що залишилося від хутора Частогалівка. На перетині доріг ліворуч дорога йде до залізничної станції Янів і на могильник “ Буряківка “, праворуч на промисловий майданчик. Чорнобильською АЕС, прямо до міста Прип’яті через міст над залізничними коліями залізничної станції Янів. Переїхавши міст під’їжджаємо до Контрольно перепускного пункту міста Прип’яті через який тільки можливо потрапити у саме місто маючи на це дозвіл. Зовнішнє КПП майже не змінилося за ці роки що ми не були, як і ми начебто постаріло. Черговий співробітник Внутрішніх справ заходить до автобуса виконуючи свою роботу перевіряє присутніх звіряє присутніх зі списками, поздоровляє зі святом, попереджає щоб не розводили багаття. Автобус обережно по розбитій дорозі чіпляючи гілки у притул вирослих дерев та величезних кущів просувається до центральної площі міста Будинку культури “ Енергетик” готелю “ Полісся ” будинку “ Міськвиконкому “ де робимо зупинку і обговорюємо час коли будемо повертатися. Член активу нашої організації Валерій Пилипович Бєлокраїнський пропонує пообідати на природі на річковому причалі всі погоджуються і ми всі просимо водія Юрія Юрійовича автобусом нас підвезти для зручності декілька сотень метрів. Під’їхавши до річкового вокзалу майже у притул за п’ятдесят метрів починаємо вивантажувати всю їжу що взяли з собою, мені достали мій інвалідний візок і моя дружина Наталія допомогла мені вийти з автобуса і посадила у візок почали потихеньку просуватися до причалу. Місце для обіду обрали майже на сходинках кафе “ Прип’ять” на річковому вокзал, почали наші дівчата накривати імпровізованого стола. До нас прибігла чимала собака мабуть народилася тут у місті, просячи в нас щось поїсти, дівчата та я годуючи її спостерігали як вона на льоту все хапала та ковтала, махаючи нам невеличким відрубом замість хвоста, потираючись о ноги присутніх. Подумки подумав про себе скільки вона вже набрала рентгенів бігаючи по місту. Моя донька Катерина разом з Ігорем Миколайовичем Гучиком і Віталієм Михайловичем Струтинським почали фотографувати річку Прип’ять, причал до якого колись причалювали річкові швидкісні пароплави типу “ракети” які щоденно курсували маршрутом Київ – Прип’ять, Прип’ять - Київ, сходи майже зруйновані до нього з яких хтось зірвав гранітну плитку, все що залишилося від кафе “ Прип’ять “ на сто місць. Всі нарешті зібралися біля столу першу чарку поставили у пам’ять про тих хто не дожив до цього самого шанованого свята дня Перемоги, другу чарку поставили за наших побратимів - ліквідаторів, евакуйованих з міста Прип’яті та всієї 30 кілометрової зони відчуження. Третю чарку налили за здоров’я всіх присутніх. Слово попросила Людмила Петрівна Бєлокраїнська піднявшись по сходам до кафе вона згадала, як до аварії вони збиралися тут, та під впливом спогадів заспівала українську пісню “ Місяць на небі”, яку всі підхопили, полилася пісня над мертвим містом, над водами річки Прип’ять, над схиленими до води плакучими вербами. На нашу пісню прийшла група операторів які знімають фільм, познайомившись з нами попросили нас знову проспівати туж саму пісню, але Людмила Петрівна затягла нову пісню “ Зіркам на зустріч”, яку ми всі гуртом підхопили. Разам з нами приїхала евакуйована з міста Прип’яті Надія Олексіївна Гегель з сином і невісткою які зараз мешкають під Москвою у Митіщах Російської Федерації. Надія Олексіївна підтримує зв’язок з Людмилою Петрівною Бєлокраїнською вже багато років, але відбувся принаймні дуже непростий для міста Прип’яті випадок, її син Ігор якому тоді було п’ятнадцять років впізнав людину яка їм двадцять один рік тому допомагала, об’єднуючий дві людські долі цікавий факт, коли їх евакуйовували з міста, у евакуації з міста тоді їм допомагала член нашої організації Любов Трохимівна Полякова. Жінки з сльозами на очах обнялися на радощах, розцілувалися і почали згадувати як все відбувалося, ділитися всім що відбулося за ці довгі роки в їхньому житті. До нас підійшли двоє чоловіків у яких був прибор який вимірює радіацію, ми їх попросили заміряти місце де ми обідали, прибор показав по гама випромінюванню 0, 57 рентген / на годину, а де співала Людмила Петрівна Бєлокраїнська з донькою Катериною 0,68 рентген / на годину, обідали ми майже півтори години то кожен з нас отримав дозу гама опромінювання приблизно у один рентген отакий у нас відбувся обід. Часу у нас було обмаль тому швиденько зібрали залишки їжі, прибрали все за собою все сміття і повернулися до автобуса. А я особисто пригадав що на при кінці 1988 – 1990 років тут десь неподалік у місті у теплицях науковці робили наукові дослідження вирощували огірки, помідори та інші рослини в умовах радіації, чим це закінчилося мені невідомо. У ці роки також у зоні проводилися досліджування науковцями на тваринах для чого була побудована звіроферма де тримали норок, песців, лисиць. Була в зоні і ферма де утримували корів і бичків яких випасали на полях, які вилися наукові дослідження мені невідомо, але стадо це я бачив неодноразово на власні очі, мені особисто і всім присутнім було би доречно побачити результати цих наукових досліджень, бо ми всі приймали участь у держаному експерименті людина – радіація, а зараз боремося за виживання, хто як може, але всі кинуті і позабуті державою. Автобус стояв на проти готелю “ Полісся ”, доставши вінок і живі квіти і лампадку, ми всі порадившись прив’язали вінок до тополі, а під ним запалили лампаду і поклали живі квіти. Часу до повернення ще залишала лося майже три години тому Людмила Петрівна Бєлокраїнська разом з Валерієм Пилиповичем запросили всіх присутніх до своєї колишньої квартири, їхній дев’яти поверховий будинок знаходився майже поруч. Всі гуртом пішли побачити що залишилося у квартирі родини Бєлокраїнських, яку квартиру вони мали і як жили на вулиці Героя Радянського Союзу, сержанта Лазарева № 3 квартира 156 на третьому поверсі. Трьох кімнатна квартира була обставлена сучасною меблюю, мали телевізор кольоровий “ Електрон”, музичний центр, холодильник, два саксофони альт і тенор чеський супер - класик ( Аматі), акордеон “ Вальтмейстер”, гітара, піаніно, маракаси, бубон, та багато іншого добра, від всього перерахованого залишилося тільки одне розбите піаніно. Кришку якого ми використовували як стіл. Пригадали як колись збиралися тут дуже багато людей і весіло проводили час. На шпалерах жінки взявши губну помаду почали залишати на згадку свої побажання для мародерів з проханням до кінця не добивали квартиру з погрозою що ми сюди ще повернемося і двадцять осіб поставили свої підписи під цім зверненням. Моя донька Катерина разом з фотографом Ігорем Миколайовичем Гучиком у якого є донька якій у 1986 році виповнилося тільки один рік полізли на дах будинку Людмили Петрівни Бєлокраїнської звідки фотографували місто Прип’ять. Член нашої організації Белікова Зоя Гаврилівна мешканка міста Прип’яті на моє особисте прохання зробити панорамні знімки міста з даху дому запропонувала це зробити з її будинку Лазарева № 1 який має шістнадцять поверхів і погодилася провести на дах фотографа Віталія Михайловича Струтинського який фотографував панораму міста і навіть як він мені розповів що умовив молоду пару цілуватися на даху що він це зі зняв на плівку.
Повернувшись всі зібралися біля автобуса до від’їзду залишалося трошки більше ніж півгодини, тому Валерій Пилипович Бєлокраїнський запропонував фотографам показати міську школу мистецтв де він до аварії працював, яка знаходилася майже поруч з автобусом, вони погодилися і тому всі разом швиденько пішли до неї зробити фотокартки на згадку. Те що всі побачили представляло дужу жахливу картину. Розбиті роялі не вкрали бо дуже важки, у актовому залі видерті всі крісла, що неможливо було винести розтрощено у вщент, зняті прибори опалення, освітлювання, класи де займалися учні залишилися зовсім голі, розетки, частину дверей, віддерли всю гранітну обліцовочну плитку що прикрашала фасад будинку. На другому поверсі у малому залі де займалися хореографи, він побачив теж саме рояль розбитий лежав на боці, поли розбити, з стелі крапала вода. Стан від всього побаченого визвав ком у горлі, стиснулося серце, в голос тільки вимовив “ Тут мабуть пройшла татарська орда чи навала” . Одним словом те що зробили мародери тут у музичній школі просто жах. Всі деякий час чекали поки всі зберуться в 16.30 тобто о пів п’ятої автобус рушив у зворотному напрямку на місто Чорнобиль. Проїхавши КПП і переїхавши міст вирішили повертатися старою дорогою, біля бетонного факелу ( до речі треба згадати що у 1986 році тільки після аварії це місце вважалося самим небезпечним високими рівнями радіації, броньована техніка проїжджала його на повній швидкості). Проїжджаємо під високовольтними лініями з високовольтними дротами які висять над дорогою, які тягнуться від ЗРУ – 750 у бік Європи куди свого часу направлялася електроенергія яку виробляла Чорнобильська АЕС. Не доїжджаючи села Копачі зупиняємося біля знакового колись у 1986 році об’єкту “ Станції по перевантажуванню бетону” де з чистих міксерів для перевезення бетону- бетон перевантажувався у забрудненні радіацією міксери для перевезення бетону, який використовувався для будівництва об’єкту “ Саркофаг”, ця станція працювала цілодобово у продовж всіх 216 діб до завершення будівництва об’єкту “ Саркофаг”, скільки вона перебачила за цей час людей і техніки одному тільки Богу відомо. Зупиняємо автобус щоб фотографи зробили зйомку, поки вони фотографують, бачимо як попереду автобуса метрів приблизно за 25 - 30 через дорогу повільно переходить родина (15 – 20 одиниць різного віку) чорних волохатих чималих диких вепрів з дитлахами, останнім повільно перебігає голова родини величезний вепр сікач, за ним через декілька хвилин дорогу перебігає руда лисиця. У всіх піднявся настрій, ні все вмерло у зоні, живуть тут таки дикі тварини, на наш погляд почувають себе добре, якщо розмножуються і не лякаються людей. По дорозі нас вже чекала на проти кладовища села Лелев мати з донькою проїхавши КПП Лелев ми вирішили зробити зйомку свого часу засекреченого військового об’єкту Чорнобиль -2, тому звернули праворуч по дорозі на село Діброва, проїхали десь п’ять кілометрів за полем і лісом височить величезна антена протиповітряної оборони від ядерних і балістичних ворожих ракет новітній об’єкт ПВО Радянської Армії збудований до аварії у 1978 році, зараз такі об’єкти хочуть збудувати і Польщі і Румунії що визвало величезний резонанс у міжнародному суспільстві. Зробивши зйомку на згадку повертаємося до в’їзду у місто Чорнобиль, де на вертолітному майданчику встановлений пам’ятник загиблим вертольотчикам які згоріли живцем 2 жовтня 1986 року над четвертим зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС, ось їх прізвища :
Воробьев Володимир Костянтинович народився 21 березня 1956 року – загинув 2 жовтня 1986 року.
Юнгкинг Олександр Євгенович народився 15 квітня 1958 року – загинув 2 жовтня 1986 року.
Хрістіч Леонід Іванович народився 28 лютого 1953 року – загинув 2 жовтня 1986 року.
Ганжук Микола Олександрович народився 26 червня 1960 року – загинув 2 жовтня 1986 року.
Поки фотографи фотографували пам’ятник загиблим вертольотчикам і приватні будинки напроти по дорозі попереду автобуса повільно крокують двоє свійських коней окрасу коричневого кольору у напрямку міста, автобусом майже біля пам’ятника пожежникам об’їжджаємо повільно коней щоб не налякати їх і прямуємо до Чорнобильського міського кладовища де нас чекає родина Євдочинків. Останню зупинку робимо на прохання фотографів зробити зйомку приватних будинків в селі Залісся після чого вирушаємо в напрямку міста Києва. Нервує Людмила Петрівна Бєлокраїнська тому що її потрібно відправити своїх гостів росіян у вечорі, у них вже придбані квітки на залізничний потяг який відправляється о двадцять першій годині вечора, треба переодягнути, нагодувати і зібрати у дорогу тобто зробити все по людські, а часу обмаль, тому і переживає це зрозуміло. Людмила Петрівна Бєлокраїнська від нашої організації і від Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації висловлює щирі слова вдячності водію автобуса Юрію Юрійовичу за поїздку всі дружно аплодують долонями і голосно вигукують “ Дякуємо, дякуємо, від щирого серця дякуємо !”. На площі Шевченка вихадят Віталій Іванович Гончар і Микола Петрович Луковенко та ще декілька чоловік яким звідсіля зручніше добиратися до дому. Через Вітряні гори, Нивки прямуємо до станції метро “ Святошино “ де виходять Ірина Яківна Шутько і фотограф Ігор Миколайович Гучик, їдемо до вулиці Якуба Колоса № 29, де виходять майже всі окрім мене, дружини Наталії, доньки Катерини і професійного фотографа Віталія Михайловича Струтинського який мешкає недалеко майже біля мене, я особисто попросив водія Юрія Юрійовича підвезти мене до дому на що він дав згоду. Поки мене дружина затягла до дому на дворі вже настав вечір, стомлений, але задоволений від того що нам вдалися виконати майже все з запланованого і провести таку акцію, яка надовго залишиться у серцях і душах її учасників я так вважаю. Залишиться на згадку більше ніж 2 - ох тисяч фотокарток про цей день на згадку нам і нашим нащадкам. Багато чого не зробили тому що було обмаль часу. Не встигли сфотографувати пожежну частину Чорнобильської АЕС, залізничну станцію “ Пересадка”, місце де росла сосна у вигляді хреста, пожежну частину міста Прип’яті, завод “ Юпитер ” де я працював, чотири дев’яти поверхових будинки по вулиці Лесі Українки в яких ми зробили гуртожитки і жили на вахті, та багато ще чого що не перерахуєш з першого разу. Наша організація мала чималі витрати, а саме на вінки 10 одиниць майже на 900 гривень, живі квіти на 350 гривень, лампади – 10 одиниць, значки – 100 одиниць, але ці кошти не варті того що всі люди отримали від цієї поїздки. Таку спільну акцію провела Спілка інвалідів Чорнобиля Святошинського району міста Києва разом з Святошинською районною у місті Києві державною адміністрацією яка проплатила комфортабельний автобус “ Неоплан “ який також коштує чи малих коштів на 62 річницю Перемоги 9 травня 2007 року. Маю надію на те що Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація допоможе зробити у подарунок на згадку кожному інваліду – ліквідатору фото альбом, а також виготує фото виставку в приміщенні Управлінні соціального захисту населення Святошинського району і приміщенні Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації де часто бувають інваліди - ліквідатори, ліквідатори, вдови та у школах району чим підвищити патріотичну виховну роботу серед молоді.
У цьому 2010 році 23 квітня моя донька Катерина за власні кошти зробила фото виставку " Чорнобиль - біль України " у приміщенні фає Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації.


Создан 12 мая 2010



Если ты САМ не делаешь для себя что-то, то почему кто-то должен это делать для тебя?! НЕ ХВАТАЕТ ДЕНЕГ В БЮДЖЕТЕ - УБРАТЬ ЛЬГОТЫ ДЕПУТАТАМ!!! ЕСЛИ ВЫ НЕ БОРЕТЕСЬ ЗА СВОИ ПРАВА, У ВАС ИХ ЗАБЕРУТ! БУДЕТЕ СИДЕТЬ ДОМА, ДОЖДЁТЕСЬ!!! Всем друзьям, включая тебя, заходить на наш сайт минимум 1 раз в день!!!Если хочешь иметь пристойную пенсию и все государственные гарантии в полном объеме согласно Закона, тогда заходи на наш сайт мы тебя ждём, узнавай как это сделать сейчас, за это мы тебя обязуем рассказывать таким как и ты про наш сайт!!! Обращаемся ко всем посетителям нашего сайта, мы хотим узнать количество посетителей за сутки, поэтому с 14.02. по 14.05. 2020 года просим Вас зайти на наш сайт.У нас нет средств раскручивать и рекламировать наш сайт. Но у каждого, кто зашел на наш сайт и получил юридическую консультацию либо другую полезную информацию, есть возможность рассказать о нас и привлечь новых посетителей, которым была бы полезна и интересна тематика и проблематика нашего сайта.

Copyright © 2010 spilkachernobulja.io.ua